Наталія з Донеччини: на нас опиратимуться чоловіки, які повернуться з фронту

Я дружина військового, який на фронті ще з 2014 року. Тому війна в мою сім’ю увійшла дуже рано, вже майже одинадцять років тому. І за цей період було багато тяжких моментів, але найтяжчі моменти почалися з 2022 року, коли вже нас навіть вигнали з рідного дому, з нашої малої батьківщини, яка знаходиться на Донбасі. І вже четвертий рік ми вимушені переселенці (ВПО). Я з двома дітьми проживаю на Закарпатті в Мукачево, а чоловік служить на фронті на Запорізькому напрямку. Але я хочу сказати, що я вже майже одинадцять років дружина військового, тому я можу підтримати тих жінок, які стали недавно дружинами військових, і можу навіть їм дещо порадити, як з цим справлятися протягом такого довгого часу. 2022 рік для мене був найстрашніший, навіть страшніший від 2014 року. Хоча теж ми тоді були в окупації, але недовго: лише два-три місяці, і потім, на щастя, нас звільнили. Ми в 2014 році ще не дуже зрозуміли, що це таке трапилося. І, можливо, дехто несерйозно сприймав, дехто навіть виправдовував цю агресію, не хотів її бачити, не хотів її визнати. Це здавалося, немов страшний сон: зараз всі прокинуться, і знову все буде добре. Потім наступила стадія війни, яка була не гостра. Відчували війну у нас тільки родини військових, ті, що були на фронті, інші люди жили своїм життям звичним. А у 2022 році вже вся Україна відчула на собі, що таке війна, повномасштабна, страшна, яка розрушає все навкруги. Ця війна накрила всіх, і багато хто не знав, як з цим справитися в повсякденному житті. Опускалися руки. Ми покинули рідні домівки, приїхали на Закарпаття. Нам було страшно з дітьми. Чоловік на фронті. У нас троє дітей: старший вже повнолітній, йому 19 років, середньому сімнадцять, а меншому чотирнадцять. А коли чоловік пішов на фронт, то старший вчився в університеті, середній пішов у перший клас, а найменший пішов тільки в садочок. І за ці одинадцять років вже хлопці повиростали. А тато? Він присутній. Так, він присутній по телефону, все знає, все запитує про уроки. Намагаємося, щоб він не забував, що таке цивільне життя, що таке бути татом. І я говорила іншим дружинам, що відколи почалася повномасштабна ця війна, то дехто не витримує, сім’ї розпадаються, а наша, навпаки, стала міцнішою, тому що ми зрозуміли, що ми можемо опертися тільки одне на одного, і ми стоїмо, як єдиним фронтом: тато тримає там фронт, а я тримаю те, що в тилу для нього, щоб наша родина вся була ціла, здорова, з Божою допомогою, і щоб це тата нашого надихало і щоб з ним все було гаразд. І він говорить: “Якщо з вами все гаразд, то й мені добре”. І я така вдячна, що я змогла вчасно виїхати з дітьми, а не залишитися в окупації. Тому що у нас на Донбасі, на окупованому, до сімей військових було негативне відношення, могли фізично знищити. Було безліч різних злочинів, які будуть зафіксовані, і кожен почує про них.

Коли я потрапила в Мукачево на Закарпаття, то приблизно протягом одного року дуже тяжко було влаштуватися. Спочатку ми очікували скорого повернення додому. Щодня ми очікували новин, які скажуть: “Можете повертатися додому”. І так увесь рік. І уявляєте наше розчарування, коли ми бачимо, що це так швидко не закінчиться? І потім, через рік такого депресивного стану, я почула про “Дерево мого життя”. Це спочатку були заняття з танців. Тепер в нас багато різних активностей існує, і додаються також нові: що кому цікаво. А я, власне, познайомилася з цією організацією через танці. Коли я туди прийшла, я познайомилася з такими чудовими людьми, що мені захотілося знову жити. Бо в мене вже не було ресурсу, хоча я повинна була бути сильною для своїх дітей, для свого чоловіка, надихати їх, підтримувати, але я вже не була в ресурсі. І тут з’явилися танці. Слава Богу, слава Всевишньому, що в моєму житті це почалося. А потім вже пішли інші заняття. Я познайомилася з багатьма членами організації. І розумієте, у мене було таке відчуття, що я потрапила в родину: це не просто люди, з якими приємно поспілкуватися і піти далі своїми справами займатися, а я відчула, що комусь не байдуже, що у мене на душі, що на серці, вони вислухають, допоможуть. А іноді просте слово допомагає більше, ніж якась матеріальна підтримка. Можливо, у матеріальному сенсі ми всі звикли якось справлятися за цей період, а підтримати на дусі – це дуже цінно. І я навіть не уявляю, щоб було би, якби на моєму шляху не зустрівся наш осередок “Дерево мого життя”. Я вже майже три роки є членом цієї організації, і з кожним днем мені дедалі цікавіше туди приходити. І якщо ми зараз у від’їзді, то на нас уже чекають, щоб ми приїхали і поділилися своїми враженнями від цієї поїздки. Я зараз відчуваю, що я в ресурсі, і я можу допомогти не тільки собі, своїм в сім’ї, а я можу зараз допомагати навіть іншим людям, які зараз в такому тяжкому душевному стані. Я можу знайти потрібні слова і донести. І ця вчорашня [ред. 4 жовтня] подія зустрічі з Папою – можливо, я чогось там не розумію – але це мене настільки надихнуло, вселило надію, що ось це світло в кінці тунелю обов’язково буде, і ми доживемо до світлих часів, дочекаємося нашої перемоги, обов’язково перемоги. Так, війна – це страшно. Дуже страшно, коли гинуть діти кожного дня. Дуже страшно, коли гинуть цивільні і військові теж. Але Бог нас підтримує, не залишає в ці моменти. І ось я це вчора так відчула, що я хочу це розповісти своїм нашим тим жінкам, які прийдуть, з яким ми будемо сидіти за чашкою чаю, як ми це робимо, і вести неспішні розмови, я їм скажу, що ми тримаємося. І я вірю, що це буде скоро. Що це буде не так довго, що нам не треба буде чекати ще роки. І ми повинні дочекатися. Ми повинні бути в ресурсі, тому що повернуться наші чоловіки, і вони будуть на нас опиратися. Зараз ми на них опираємося, бо вони тримають фронт, а потім вони будуть на нас опиратися в цьому житті, від якого вони вже відвикли. Але тепер треба повертатися… І ми про це багато спілкуємося, і наші дорогі фахівці нам пояснюють, як це треба робити. Так що я дуже вдячна “Дерево мого життя”: це для мене світло, підтримка, для мене неоціненний дар, що я їх зустріла, що вони є. Дуже їм дякую.