Олена з Харкова: двічі втратити дім і не припинити шукати Бога

Історія Олени – це історія багатьох українців, яких війна змусила двічі покинути дім, але не згасила в серці світло. Народившись у Криму, вона пережила втрату рідного краю, потім – руйнування харківського дому. Та навіть після цього Олена не втратила прагнення шукати обличчя Бога – у людській підтримці, у творчості, у зустрічах з іншими.
 
Світлана Духович – Ватикан

Олена народилася в Криму, але в 2014 р. була змушена покинути свій дім. Її сім’я переїхала до Харкова, з якого вони також мусіли виїхати у 2022 році, бо в їхній будинок влучила бомба. «Росіяни двічі забирали в мене мій рідний дім», – розповідає жінка, яка тепер мешкає зі своїм чоловіком, ветераном війни, на Закарпатті. Олена шукає Бога і прагне прислухатися до Його голосу. І вона Його знаходить в повсякденному житті, в підтримці, яку отримує в організації “Дерево мого життя”, в зустрічі з Папою Левом XIV, яка була короткою, але яка запам’ятається на все життя.

«Я з Харкова, я дружина ветерана війни і Збройних Сил. Зараз мій чоловік також моя старша донька працюють в оборонній сфері. В перші дні повномасштабної війни ми були в Харкові і бачили дуже багато руйнувань, загибель цивільних, загибель військових. Я – інженер. До війни я працювала в Харківському національному університеті повітряних сил, і знаю, що загинуло багато курсантів. Був повністю розгромлений офіцерський гуртожиток. У перші дні загинув заступник начальника університету, льотчик Коваленко Микола Миколайович. Загинуло багато офіцерів, і в перші дні повномасштабного вторгнення увесь університет захищав Харків. Тобто всі були на окружній дорозі. Ми були вимушені в 2022 році виїхати з Харкова до Закарпаття, бо в наш будинок влучила бомба, і повністю був зруйнований один поверх. А під вікном теж розірвався снаряд і вибило всі вікна. На Закарпатті ми опинилися в березні 2022 року. Було дуже тяжко, бо ми дуже звикли до Харкова, хоча я народилася в Криму, і росіяни двічі забирали в мене мій рідний дім: спочатку в Криму, а потім в Харкові. В мене була трохи зневіра до Бога, і тепер я повертаюся до Бога. Організація “Дерево мого життя” дуже мене підтримує, мій душевний стан набагато покращився і стан моєї родини теж. Моя старша дочка навчається в університеті в Києві. І я думаю, що там дуже небезпечно, особливо останніми місяцями. Вона живе в місті Українка, і там є ТЕЦ, яка вже двічі зазнала обстрілів, деякий час не було ні світла, ні води. Тобто, вона перебуває в небезпечній ситуації, але не хоче в Мукачево, бо каже, що це її життя. Я приїхала сюди до Риму на паломництво, бо мені було дуже цікаво і, напевно, щоб прийти до Бога, бо в повсякденному житті хочеться почути голос Бога. Чи вдається? Так. Наприклад, як у цій трепетній зустрічі з Папою. Вона мене дуже підтримує і я буду пам’ятати про неї все життя. Серед занять, які пропонує “Дерево мого життя”, мені найбільше подобається іконопис. Я малюю ікони. За рік я намалювала вже дві ікони Богородиці. Це дуже довгий процес: це дерев’яна дошка, на яку наносять контур ікони, потім наноситься фарба. Потім з темного світлими тонами вимальовується лик. Мені це дуже подобається. Це моє. Я закінчила художню школу дуже давно в Криму. Малювання мене надихає. І іншим жінкам я би сказала, не боятися йти до людей, шукати підтримки».

Слухаючи розповідь Олени, пані Любов Михайлюк, директорка організації “Дерево мого життя”, зауважила, що вона також знайома з процесом написання ікон, бо сама також цим займалася. Її вразили слова Олени про те, що з темного висвітлюється лик. «Для мене це дуже символічно прозвучало з ваших вуст, що з темряви завжди можна вийти на світло», – сказала вона. «Світло перемагає темряву», – додала Олена.

Джерело – www.vaticannews.va