Хвилина пам’яті — це коли ми щодня кажемо: “Я розділяю твій біль”. Колонка психологині Ірини Пікущенко

Щоранку о 9:00 в Україні настає хвилина мовчання. Під звуки метронома на одну хвилину ми зупиняємося, щоб згадати тих, хто віддав своє життя за нашу свободу.

Здавалося б, цей момент мав би стати миттю національного єднання. Та для когось він стає причиною розбрату. Поки хтось зупиняється, хтось продовжує йти або бігти у своїх справах.

Чому ж зупиняються не всі?

Причина перша: комусь справді просто байдуже. «Це не моя війна». Або ж він не відчуває важливості цього ритуалу, не розуміє його мети й того, що може змінити ця хвилина.

Причина друга: люди не хочуть асоціювати себе з болем, який їх оточує.

Кризова психологія пояснює це як один із механізмів психічного захисту. Якщо криза і травма не торкаються мене безпосередньо, психіка ніби говорить: це відбувається не зі мною, а десь в іншому місці. Так проявляється дисоціація — відокремлення від реальності, яку людина не може інтегрувати власний досвід. Адже якщо вона прийме реальність, то відчує біль.

Тобто, люди не зупиняються не тому, що їм однаково, а тому, що всередині не вистачає сил подивитися цьому в очі. Психіка намагається захистити від цих переживань за принципом: «Якщо я цього не бачу, то цього не відбувається».

Причина третя — синдром вцілілого. Якщо в мене все добре, а в іншої людини — ні, це буває складно прийняти. Так може виникати почуття провини за власне життя. Іноді люди не дозволяють собі жити повноцінно та навіть уникають тих, хто пережив травматичний досвід. Щоб ніщо не нагадувало.

«Що може змінити моя хвилина?»

Правда в тому, що хвилина пам’яті не вимагає від нас героїзму, жертв чи власного життя. Вона лише запрошує не відвертатися від тієї частини правди, з якою нам усім доводиться жити. Розділити біль втрати з тими, хто цього потребує.

Хвилина — це не багато. Але і цього достатньо, щоб засвідчити: я можу бути поруч з іншими в їхньому горі. Важливо визнавати, що наше сьогодення стало можливим завдяки захисникам і захисницям, які віддали свої життя.

Хвилина мовчання — не формальність. Це — акт солідарності, символ, який промовляє: «Я поруч».

«Ви не самотні у своєму горі»

Для кого в першу чергу потрібна хвилина пам’яті? Передусім — для нас як суспільства.

Життя людини, яка втратила близького, часто вибудовується навколо травми. Так чи інакше, людина вчиться жити з нею. Проживати травму можуть допомогти психологи, але не менш важливою є підтримка суспільства.

На одній із консультацій демобілізований військовий розповідав про почуття провини перед загиблими побратимами. Він зізнався, що полегшення йому приносить хвилина мовчання:

«Я знаю, що хоча б на цю хвилину вся країна зупиняється і згадує тих, хто віддав життя в бою. Коли інші стають поруч, мені легше — я відчуваю підтримку. А коли люди продовжують розмовляти, сміятися чи сидіти в телефонах, здається, що разом із загиблими зникає і пам’ять про них».

Тоді я зрозуміла: хвилина мовчання — це не лише вшанування загиблих, а й підтримка тих, хто живе з болем і почуттям провини.

Хвилина пам’яті має особливе значення для родин загиблих військових.

У моїй роботі матері, дружини й батьки часто говорять, що їм болить не лише сама втрата близької людини, а й байдужість. Коли відчувають, що вони залишились наодинці зі своїм горем.

«Невже так важко просто зупинитися?..». У цих словах немає вимоги, а лише потреба знати, що їхній біль бачать. Що життя їхньої близької людини не стало ще однією цифрою у статистиці.

Коли суспільство зупиняється хоча б на хвилину, воно говорить для них без слів: «Ми співчуваємо вам, ми дякуємо. Ваш біль — і наш теж». Навіть якщо ця хвилина нагадує про особисту втрату й викликає сльози, водночас вона засвідчує: людина не самотня в своєму горі.

Я часто використовую метафору японського мистецтва кінцуґі — відновлення розбитого посуду за допомогою золота. Його філософія — не в тому, щоб приховати тріщини, а щоб зробити їх частиною нової історії.

Так само й у суспільстві. Якщо кожен носить свій біль окремо, тріщини лише поглиблюються. Але коли ми зупиняємося хоча б на хвилину, цей біль розподіляється між нами. Він не стає меншим, але людина почувається менш самотньою.

Хвилина мовчання — хвилина пам’яті

Тому, коли ви чуєте вранці звук метронома, — зупиніться. Згадайте загиблих друзів, їхні родини. Згадайте, за що полеглі віддали свої життя, і як можна підтримати родини тих, хто втратив близьких. Хай цей момент горя буде для нас і актом єднання — бо ніхто не зрозуміє біль українців так, як самі українці.

Українська журналістка та військовослужбовиця Ірина Цибух говорила про пам’ять як про те, що продовжує жити в людині і формує нас нинішніх.

Тому хвилина мовчання — це, в першу чергу, хвилина пам’яті. Маленький місток між тими, хто вже не може говорити, і тими, хто продовжує жити. Це простір, у якому ми не просто мовчимо, а дякуємо, визнаємо і залишаємося поруч.

Саме з таких, на перший погляд, маленьких символів народжується велика довіра між людьми. Так формується суспільство, здатне не лише пережити війну, а й пройти шлях до посттравматичного зростання.

Тому що пам’ять — це не лише про смерть. Це ще й відповідальність за життя.

Ірина Пікущенко, сімейна та кризова психологиня, тренерка психологічних програм, Благодійна організація «Благодійний фонд „Дерево Мого життя“

Джерело – varosh.com.ua