Ставати опорою: історія подружжя поважного віку, що розпочало нове життя

Тетяна та Василь у поважному віці переїхали з Києва до іншого міста, адаптуючи своє життя до нових реалій. В інтервʼю для ватиканських медіа вони говорять про силу волонтерства, про важливість приналежності до спільноти та пошуки нових опор. Їхня історія співзвучна з темою послання Папи Лева XIV на V Всесвітній день дідусів, бабусь і похилих віком «Блаженний, хто своєї надії не втратив», що відзначатиметься в неділю 27 липня 2025 року.
 
Вікторія Гавалешко – Ватикан

«Ми підтримуємо один одного. Добре, що ми вдвох. Це головне для нас. Ось такі квіти чоловік мені приніс зранку», – каже Тетяна про свого чоловіка Василя з усмішкою на обличчі. Подружжя людей поважного віку у свої 66 та 71 переїхало в Ужгород з початком повномасштабного вторгнення. З різних куточків України – вона з Криму, він з Вінниччини – вони зустрілися в Києві, де мешкали останні 25 років.

Багато років поспіль Тетяна і Василь працюють у будівельній справі. 10 років тому, наприкінці своєї наукової діяльності, Василь став академіком в цій галузі. Дружина допомагає чоловікові у різноманітних проєктах, зокрема по відновленню інфраструктури Києва, що постраждала від ворожих обстрілів. Незадовго до війни група вчених отримала премію у сфері нанотехнологій в галузі промислового будівництві. Окрім значної залученості в праці, подружжя завше провадило активне соціально-культурне життя в Києві.

Вони пригадують, як ранок 24 лютого, що розпочався сильними вибухами, був сповнений страхом, тривогою, гнівом і розпачем. «Особлива боязнь була за дітей та внучку, – пригадує пані Тетяна. – Обстріли не стихали, і ми вирішили всі разом покинути рідний Київ. Виїжджали по Житомирській трасі, яку також обстрілювали. Рух був дуже повільний, тому що довжелезна черга машин тягнулась по дорозі в напрямку на Захід України. Я не розуміла, чи це сон, чи насправді відбувається з ними». Приїхавши до Ужгорода, кияни зустріли волонтерів, які були готові надати найрізноманітнішу допомогу тимчасово переміщеним особам – видавали їжу, одяг, медикаменти, а розміщували людей в спортивних залах та школах. Родина збиралася поспіхом, тож мала з собою лише найнеобхідніше.

Сім’я спостерігала, як багато людей отримували допомогу в греко-католицькій церкві, яка організувала справжній хаб прийому біженців, окрім того, надаючи адміністративну та психологічну допомогу. Чоловік та дружина розповіли не один випадок, коли ужгородці робили малі та великі вчинки доброти й турботи для них.

Віднайти себе в новому місті

Ужгород, за словами подружжя, є містом культури, освіти та мистецтва. Історію тут можна відкривати на екскурсіях, у старовинних храмах, музеях, а українську творчість пізнавати в драматично-музичному театрі та філармонії. Сім’я спершу була дуже засмучена тим, що втратила своє звичне академічне середовище. «Ми розуміли, що всі наші плани зруйновані, і думали, що такого, як в Києві не буде», – діляться наші співрозмовники. Але згодом їм вдалося віднайти однодумців в Ужгородському університеті, а також спілкуватися та захоплюватися літературою у місцевій бібліотеці. «Людина, яка має бажання адаптуватися, завжди знайде своє середовище», – додають вони.

Тетяна та Василь розповіли, що війна не вплинула на їхню щоденну рутину, зокрема працю та спортивні тренування. Щоранку вони продовжують займатися спортивною ходьбою, щоб тримати себе в тонусі. «У нашому віці будь-які зміни сприймаються складніше, тому доводилося віднаходити нові сенси, щоб не почуватися загубленими і чужими. Відчуття втрати чогось близького та рідного та руйнування усього звичного дуже повпливало на стан нашого здоров’я», – ділиться Тетяна.

Переломним моментом стало повернення дітей із Закарпаття до Києва, адже вони не хотіли втрачати роботу. Тож, літнє подружжя залишилося на самоті. Несподівано для себе, вони знайшли розраду в церковній спільноті: «Ми почали ходити в греко-католицький катедральний собор, який має велику чудову історію. З чоловіком ми ходимо на богослужіння й духовні науки, молитви й концерти духовної музики. Ми відчули спорідненість з цією спільнотою. В церкві ми віднаходимо бажаний спокій серед тривог і переживань за теперішнє та майбутнє нашого народу. Це перемінює наші душі».

Організація, яка вдихнула життя

Тетяна і Василь розповідають про перше знайомство з простором, яке стало надійним прихистком в часі випробувань – благодійною організацією «Дерево Мого Життя», яка першою на теренах Закарпаття розгорнула активну діяльність психоемоційної підтримки спершу для волонтерів та переселенців, а згодом й для військових та їх родин, та інших вразливих верств населення.

Тетяна та Василь з Любовʼю Михайлюк, директоркою БО “Дерево мого життя”

Кияни були одними з перших в спільноті «Поважного товариства», що виникла в організації як відповідь на виклики, з якими зустрічаються люди похилого віку – самотністю, втратою близьких, переїздами, браком якісного спілкування. В осередках вони отримують можливість ділитися важливими митями, розвиватися, навчатися, спілкуватися з цікавими особистостями, підтримувати один одного та волонтерити, дбаючи про наших захисників.

«Одним з найяскравіших моментів для нас стала зустріч зі співзасновницями організації Любов’ю та Ксенією-Терезою, – розповідає пані Тетяна, – які всією душею віддаються благодійному фонду. З кожним роком деделі більше творять, відкривають нові осередки і розвиваю напрямки роботи. Фахівці допомагають людям адаптуватися, знайти спокій, психологічно підтримують. Вони завжди є для тих, кому дуже важко. Коли ми тільки приїхали, нас вчили, як регулювати свій стан, наповнювати внутрішній ресурс і знову жити», – розповідає жінка.

До цього подружжя не приділяло так багато часу для волонтерства чи спорту. В Києві важко сповільнювати ритм життя, а в Ужгороді – немає штовханини, скупчень, великих відстаней. Щоправда, кияни поверталися до рідної домівки, але довго не витримали, тому що обстріли погано впливали на їхнє самопочуття.

З часу переїзду в житті Василя і Тетяни з’явилося дещо нове, що стало ще однією ниткою, яка допомагала триматися – волонтерство. «Спершу ми плели маскувальні сітки, яких потребували на фронті. А згодом «Дерево Мого Життя» запропонувало нам готувати їжу для ветеранів, які проходять курс бальнеологічного відновлення в організації. Після водних процедур захисники зголоднілі, тому ми стараємося щотижня приносити домашню їжу», – описує волонтерську діяльність Тетяна.

Найосновнішим рушієм для стресостійкості та подолання труднощів за словами подружжя є любов: «Ми підтримуємо один одного. Добре, що ми вдвох. Це головне для нас. Ось такі зранку квіти чоловік мені приносить, – з усмішкою каже Тетяна, показуючи троянди. – Ми полюбили Ужгород, мені він трохи нагадує Крим. Є смачні фрукти, дуже багато національних страв, велике різноманіття через перетин культур. І ми вже не уявляємо себе без «Дерева Мого життя», вони стали нашою сім’єю».