“Ми лікуємося об людину”: інтерв’ю з психологинею про підтримку родин військовослужбовців

Аналітично орієнтована психологиня, психотерапевтка, консультантка з військової психології та співзасновниця благодійної організації “БФ “Дерево Мого Життя” Ксенія Тереза Тарнавська допомагає родинам з 2008 року. Разом із колегами вона організовує на Закарпатті безкоштовні групи підтримки для родин військовослужбовців.

Про те, з якими емоціями стикаються дружини захисників, як їхній стан впливає на дітей, чому не варто боятися звертатися за допомогою та які активності допомагають родинам відновлюватися, Ксенія Тереза Тарнавська розповіла в інтерв’ю Суспільному.

— Пані Ксеніє, розкажіть, які напрями психологічної підтримки є для дружин військових та як проходять ваші зустрічі?

У наших трьох осередках — в Ужгороді, Мукачеві та Сваляві — діють цільові групи підтримки. Кожен фахівець працює у своєму методі: хтось використовує тілесно орієнтовану терапію, щоб допомогти знімати напругу через тіло, хтось — арттерапевтичні вправи.

Головна мета цих груп — стабілізація емоційного стану, адже травма та війна ще тривають. Ми не робимо глибокого опрацювання травми, а допомагаємо розвантажити нервову систему. Кожна зустріч традиційно починається із запитання: “Як минув ваш тиждень?”. Іноді на групах бувають сльози, іноді — дуже багато саркастичного гумору, через який жінки також розвантажуються. Ми проводимо психоосвітню роботу, ігрові вправи на згуртування (наприклад, асоціюємо учасниць із певним містом чи книгою), та допомагаємо жінкам зрозуміти, що саме їх стабілізує: рух, розмови, гумор чи творчість.

— Як формуються ці групи та чи є розподіл на окремі категорії?

Загалом рекомендується, щоб у групі було не більше ніж 12 людей— так фахівець може втримати фокус на кожній учасниці. У середньому на зустрічі приходить близько 8 людей. В ідеалі це мають бути моногрупи, тому ми намагаємося їх не змішувати. В Ужгороді я безпосередньо проводжу дві окремі групи: одна — для дружин військовослужбовців, інша — для жінок, чиї чоловіки загинули.

При цьому в організації немає жорстких обмежень щодо статусу. До нас на групи приходять жінки зі статусом ВПО, а також є чинна військовослужбовиця, яка також потребує підтримки.

— Які ще активності ваша організація пропонує для родин військових, окрім психологічних груп?

Жінки можуть відвідувати культурно-освітні заходи, як-от майстер-класи з каліграфії, та засідання книжкового клубу. Також є окремі психологічні групи на конкретні теми, наприклад, про автентичність — як не втратити себе в контакті з іншими.

Раз на рік ми влаштовуємо для жінок тижневий виїзд до Яремче на Івано-Франківщині. Це тиждень віднови, де вони можуть відпочити від побуту, виспатися, погуляти, тоді як із їхніми дітьми паралельно працюють фахівці. Крім того, кожні три місяці відбуваються спільні одноденні виїзди для учасниць з усіх трьох осередків — наприклад, до кінного клубу або в термальні басейни.

— З якими емоційними станами та запитами найчастіше звертаються жінки?

У кожного є страх і тривожність. По-перше, за чоловіка, а по-друге — через те, що життя повністю змінилося. Жінки беруть на себе дві ролі, виконуючи й чоловічу функцію в побуті. Їх виснажує хвилювання за дітей.

Часто виникає роздратування на суспільство, яке розділяється на “ми” і “вони”. Жінкам болить, коли з’являється відчуття, що це лише їхня війна. Через це є тенденція до ізоляції — вони почуваються ніби “дружини з Марса”, від яких вимагають бути надсильними та незламними. Але насправді вони втомлюються і бояться.

Матері та дружини діляться, що їм дуже болить, коли під час хвилини мовчання люди на вулицях не зупиняються і йдуть далі у своїх справах. Це сприймається як байдужість.

Хвилина мовчання — це символ, який має об’єднувати суспільство і запобігати цьому поділу на “ми” і “вони”. Це про усвідомлення цінності свого життя, яке ми маємо тут і зараз завдяки тим, хто поклав своє. Якби люди усвідомлювали, що за кожним прапором на цвинтарі стоїть ціла родина — батьки, дружини, діти, друзі, — вони б інакше ставилися до цієї хвилини.

— Як цей емоційний стан дружин відображається на дітях і як з ними працюють фахівці?

Стан жінки безпосередньо впливає на дитину. Якщо мама дуже дестабілізована або виснажена, діти віком до 7-8 років починають гірше розмовляти, погіршуються оцінки в школі. Іноді, якщо дружина має чоловіка, який зниклий безвісті, може бути, що мама настільки занурилася у цей біль, що діти наче мають брати на себе роль мами. Якщо це старші діти, вони опікуються молодшими дітьми, то йде така підміна ролей.

Тому паралельно з мамами у нас працюють дитячі психологи, які взаємодіють із дітьми через гру. Дитина може не сказати прямо, що їй стало легше, але фахівці бачать це через зміну поведінки: як розслабляється тіло, які фарби використовує дитина та чи починає вона взаємодіяти з іншими дітками.

— Що робити жінкам, які потребують підтримки, але бояться прийти на групу через страх засудження чи думки, що “всім і так важко”?

Хвилювання перед першим візитом — це абсолютно нормально. Деякі жінки справді думають: “Тут і так усім важко, ще я прийду зі своїми проблемами”, або ж бояться сказати щось не те. Хтось має страх, що вони ще більше травмуються, тому що тільки про проблеми говорять. Однак задача фахівця — створити безпечний, конфіденційний простір. Через створення такої атмосфери ми теж власне створюємо цей стосунок, наче от людина приходить як додому, де дійсно може заземлитися, де може розслабитися.

Буває так, що спочатку просяться в індивідуальну роботу, бо вони ще не готові про деякі речі говорити у групі. Потім рекомендую і людина переходить на груповий формат, і їй цього достатньо.

Ми доносимо, що просити про допомогу — це нормально і потрібно. Це одна з ознак зрілої особистості. Навіть якщо жінка приходить і просто мовчить у колі — це вже спосіб розвантаження. Найчастіше жінки кажуть, що приходять на групу навантаженими, а йдуть з неї — з легшою душею.

— Як цивільним правильно спілкуватися з рідними захисників? Яких запитань та фраз варто уникати?

Перед тим як щось запитати, варто подумати: з якою метою ви це робите? Це для того, щоб почути якусь цікавинку, чи щоб щиро підтримати людину? Дратують і ранять запитання на кшталт: “Що там твій розказує?”, “Скільки він там вбив?”, “Як його відмазати?”, “Коли перемога?”.

Варто мати внутрішню чутливість. Не дуже доречно ділитися з подругою історіями про те, як вам чоловік допоміг нести сумки чи влаштував романтичний вечір, якщо її чоловік зараз служить і вона мусить усе робити сама. Також не варто обіцяти, що “все буде добре”, або говорити “не хвилюйся” та порівнювати її досвід з іншими. Краще просто бути поруч, співчувати і слухати.

— Як етично запропонувати допомогу, щоб не образити людину?

Жінки часто потребують конкретної допомоги. В психотерапевтичній роботі ми лікуємося об людину. Замість загальних фраз краще пропонувати конкретні дії: “Давай я погуляю з дитиною”, “Давай я привезу тобі воду”, “Надворі дощ, я їду машиною — давай заберу тебе”.

Також нормально прямо запитати: “Я щиро хочу тебе підтримати. Як я можу тобі допомогти?”. Жінки часто настільки втомлені, що щиро радіють, коли хтось просто бере на себе частину побутових клопотів.

Що відомо про благодійну організацію “БФ “Дерево Мого Життя””

Благодійна організація “Благодійний фонд “Дерево Мого Життя”” є дійсним членом Асоціації благодійників України та має три осередки на Закарпатті — в Ужгороді, Мукачеві та Сваляві. Директоркою та співзасновницею фонду є Любов Михайлюк, а співзасновницею — психотерапевтка Ксенія Тереза Тарнавська.

За інформацією на сайті організації, їхньою місією є турбота про майбутнє держави через формування відповідальності за особистий та суспільний добробут. Діяльність фонду зосереджена на трьох основних напрямах:

– Психологічна підтримка.Фахівці проводять індивідуальні та групові зустрічі для військовослужбовців на ротації чи лікуванні, ветеранів, а також для членів родин захисників (зокрема сімей загиблих, зниклих безвісти та полонених). Крім того, психологічну допомогу надають вимушено переміщеним особам, місцевим жителям, волонтерам, медикам та соціальним працівникам.

– Психосоціальна підтримка.Цей напрям охоплює допомогу людям старшого віку (60+), а також захисникам та захисницям, які отримали інвалідність.

– Формаційний (освітньо-культурний) напрям.Організація культурних та просвітницьких заходів для суспільства. Цей напрям у фонді очолює журналістка та дослідниця історії Тетяна Літераті.

У команді фонду працюють психологи, психотерапевти у різних методах (зокрема арттерапії, символдрами, гештальт-терапії), а також тренери та фахівці з тілесно орієнтованої терапії.

Джерело – suspilne.media