Надія, 42 роки

Надія, 42 роки – ужгородка, дружина військовослужбовця, який зараз захищає Україну, мати двох доньок.

Що я відчуваю? Важко підібрати слова, щоб описати чи пояснити свій стан. По соцмережах гуляє фото: жіноча постать у закривавленому светрі з написом: «Я в порядку». Влучна візуалізація.

Мій чоловік — моя основна опора у житті багато років. У перші дні війни він пішов до армії добровольцем. Це було свідоме, обмірковане спільне рішення. Я залишилася вдома з дітьми, як тепер пафосно люблять писати й говорити, щоб тримати тил. Спочатку охоплював жах, що все пожирає: в країні війна, смерті, руйнування, рідна людина далеко і не завжди є зв’язок. Потім настав емоційний ступор, в якому я перебуваю досі.

Сімейне життя завжди сприймалося мною, як щось звичне, те, що само собою зрозуміле, навіть буденне. Наскільки важливо бути разом зрозуміла повною мірою тільки у довгій розлуці, живучи з постійним страхом за близьку людину. І ці почуття практично неможливо перед кимось розкрити, показати. Навчилася маскуватися посмішкою, пустопорожніми словами, награною бадьорістю. Постійно зберігати «покерфейс» складно, але це все ж легше, ніж щось пояснювати.

Підтримка «Дерева Мого Життя» життєво необхідна. Обмін травматичним досвідом, розділені власні страхи у групі людей, які пережили й продовжують кожен день переживати те, що відчуваєш ти. Простір промовляє: «Ми є для Вас!», і надає психологічну допомогу нам, родинам військовослужбовців. Саме тут можна бути собою, не тримати «у кулаці» переживання, не ховати сльози, не закриватися від емоцій. І жити далі, бо приходить розуміння, що життя завжди перемагає — це насправді безцінно.